Сторінка:Андрій Чайківський. Козацька помста (1919).djvu/59

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Ця сторінка вичитана

57

 — Що се? — спитали один одного.

 — Бери, синку, рушницю, а мені подай другу. Сим боком ніхто до нас не заходить. — Старий підвівсь і випрямився. Остап приніс рушниці й побіг за псами.

 — Далеко не відходь, чуєш? А тим часом пси гавкали завзято, чути було голоси:

 — Пугу! пугу!

 — Хто ви? — кричав Остап, не наближайся, бо далебі стрелю!

 — Краше ти приклич собак, — гукав хтось за кущами.

 — Остапе, приклич собак, гукнув старий, се козаки.

Остап послухав. Пси перестали гавкати, а за хвилину вийшли з Остапом з-поза кущів два козаки, ведучи за собою коней.

 — Здоров, діду Охріме! чолом тобі б’ємо, гукали козаки, вимахуючи шапками...

 — Справді! Далебі! так це ви, говорив, зрадівши, Охрім, і поклав рушницю на землю.

 — Чого так забарились? — Остапе, бери від них коней та проведи в стайню. Се-ж твій батько Карпо Кожушенко, а той то його товариш... От гості любі, в хату просимо!

Остап не знав, чи радіти, чи сумувати... Він узяв коней і повів у стайню та розсідлав їх, а козаки за той час стали вітати старого...

 — Як раз в пору прийшли. Мені вмірати пора, то я страх стурбувався, що з хлопцем буде...

 — Ти справді, діду, підтоптався, а Остап виріс, мов дубок той. Гарно виховав, спасибі!

 — Я повинен тобі його віддати, та бачите, зо мною погано. Я вже... не в силі... води собі взяти... не то що Підождіть... поки мене... поховаєте, а то сам... загину... Старий розплакався...

 — Заспокойся, діду. Ми щось инше загадали... Ти казав колись, що-б ти приймака прийняв. Ось тобі приймак, мій побратим, бери його...