— Що се? — спитали один одного.
— Бери, синку, рушницю, а мені подай другу. Сим боком ніхто до нас не заходить. — Старий підвівсь і випрямився. Остап приніс рушниці й побіг за псами.
— Далеко не відходь, чуєш?
А тим часом пси гавкали завзято, чути було голоси:
— Пугу! пугу!
— Хто ви? — кричав Остап, не наближайся, бо далебі стрелю!
— Краше ти приклич собак, — гукав хтось за кущами.
— Остапе, приклич собак, гукнув старий, се козаки.
Остап послухав. Пси перестали гавкати, а за хвилину вийшли з Остапом з-поза кущів два козаки, ведучи за собою коней.
— Здоров, діду Охріме! чолом тобі б'ємо, гукали козаки, вимахуючи шапками…
— Справді! Далебі! так це ви, говорив, зрадівши, Охрім, і поклав рушницю на землю.
— Чого так забарились? — Остапе, бери від них коней та проведи в стайню. Се-ж твій батько Карпо Кожушенко, а той то його товариш… От гості любі, в хату просимо!
Остап не знав, чи радіти, чи сумувати… Він узяв коней і повів у стайню та розсідлав їх, а козаки за той час стали вітати старого…
— Як раз в пору прийшли. Мені вмірати пора, то я страх стурбувався, що з хлопцем буде…
— Ти справді, діду, підтоптався, а Остап виріс, мов дубок той. Гарно виховав, спасибі!
— Я повинен тобі його віддати, та бачите, зо мною погано. Я вже… не в силі… води собі взяти… не то що. Підождіть… поки мене… поховаєте, а то сам… загину… Старий розплакався…
— Заспокойся, діду. Ми щось инше загадали… Ти казав колись, що-б ти приймака прийняв. Ось тобі приймак, мій побратим, бери його…
