— Хіба-б ви розлучилися? побратими?
— То-ж бо й є. Ми заприсягли собі до смерти не розлучатися, та баба перебила. Мій побратим закохався в дівчину та й засватав, а задля дівчини й товариша покидає. Ну, що-ж робити! Ото-ж він загадав одружитися з своєю Ганною, та до тебе прийти за приймака, хіба що ти не схочеш баби на твоїм зімовнику…
— Невже так? скрикнув старий, от Божа благодать! Поблагословив мене Господь на сконі моїх літ дітьми.
— Ходи, мій сину, хай обійму та поблагословлю тебе.
Старий, плачучи з радости, обіймав Максима.
— Хоч на весіллі не погуляю, то коли ти приїдеш сюди з своєю княгинею, ще заграю на бандурі та любуватись буду, як ви обоєчко танцюватимете… Господи! Тобі слава! Який я тепер щасливий! Гей, Остапе, а чого-ж ти там приріс?! Ходи сюди, гостей приймати… Ото радість… Гарно ви се вигадали!
Старий наче помолодшав, випрямився, лице повеселішало, вигладилося… погладив вуса…
— Мені-б поголитися слід. Не голився цілу зіму. Виросла борода, мов у цапа.
Підійшов Остап:
— Я, діду, коням сіна давав.
— Здоров будь, синку, сказав Карпо, — от хлопець, хоч куди козак. Став його обнімати…
А тим часом дід Охрім, не зважаючи на свою неміч, порався біля печі, щоб гостей нагодувати.
Остап його виручав…
Як козаки підкрепились, питає старий:
— Що на Україні чувати?
— Та погано, говорив сумно Карпо. — Руїна. Народ обороняється, як може й гине серед заколоту. Тільки й слави, що Запорожжя. В гетьманщині нема ладу. Старшина козацька до панства тягне, в царя та бояр ласки запобігає, хоч і на
