тебе, як Каїна. Так, моя дитино, люба, — ну, обніми мене кріпко й не протився моїй волі, бо така й Божа воля. Мною й так не довго потішився-б ти… в мене кожний день дарований… не довго вже того віку — ну, не плач…
Вони обоє заходилися порядкувати першу печеру для приняття молодих. Остап заспокоївсь і приготовився до свого від'їзду.
Минуло з того часу два тижні. По зимі й сліду не стало. Усе зазеленіло, замаїлось, мов у раю. Старий з весною прийшов трохи до себе.
Над'їхали сподівані гості на трьох конях. На однім сиділа гарна чорнобрива молодиця Ганна.
Старий не знав уже, що робити з радощів. Поцілував усіх та й повів у хату. Молодиця цікаво до всього придивлялася. Вона була сирота, не було їй за ким тужити, жалувати. Старого полюбила вона від разу, їй тут дуже подобалося, тому що тут було захистно. Трохи налякалася, переходячи печерою над потоком, але се скоро минулося, їй здавалося, що йде до пекла, а вона попала в рай…
Третього дня після того держав Максим перед печерею пару осідланих коней, а старий Охрім держав в обіймах Остапа й плакав. В його серце крівавицею обливалось, коли прощався з своїм любим хлопцем. Карпо стояв збоку й собі втирав сльози.
— Нічого вічного на світі, заговорив старий, пускаючи Остапа. Щаслива вам дорога. Боже вас благослови! Пішли.
Старий хрестив їх, поки не сховалися за кущами ліщини. Максим відвів їх аж до печери.
— Прощай, побратиме! прощай!
Обнялись обоє сердечно. Максим поцілував ще хлопця й вони пішли в печеру.{nop}}
