вертався ніхто. Котрий ватажок вернувся щасливо, його обірали знову. Такий найбільше міг біля себе згуртувати козаків, бо його шанували. До таких належав і Карпо Кожушенко. Йому теж пощастило в кількох таких походах. Через те й його сина Остапа всі любили.
Тому й не диво, що коли тепер Карпо загадав такий похід, пристало до його повних п'ять сотень козаків. Карпо загадав виконати свій замисл і покінчити з паном Овруцьким, про якого пильно розпитував утікачів з Красноставців. Від них довідався, що жаден козацький загін не здужав узяти красноставецького замка.
— А я його таки візьму! — сказав твердо Карпо… Лагодься, сину, на велике діло.
Остап ходив нераз з козаками в похід на Крим, на панів. Перейняв усі хитрощі козацькі, а панів ненавидів від усього серця. Про своє панське походження забув зовсім. Йому наче снилося, що побував колись на пишньому панському замку серед роскошів. Нераз питав про се Карпа, та ніколи не почув иншої відповілі, як хіба: „колись про се дізнаєшся, тепер памятай лиш, що ти козак… хіба цього тобі мало?“
А йому на стільки було сього мало, що хотів стати найславнішим козаком на всю Україну, таким, як був Сагайдачний або Хмель. До козацтва приліг цілою душею. В панах бачив страшних ворогів, яких треба нищити. На Запорожжя приходили втікачі з під панського ярма. Вони розповідали про те, як народ мучиться, і се ще більше розпалювало його завзяття. Чував він багато й про пана Овруцького, й нераз пригадував Карпові, що й цього діявола пора-б уже на чергу оставити…
— Прийде й на його свій час, говорив Карпо.
Тому то Остап дуже зрадів, почувши про похід на красноставецкий замок.
— Се в мене послідній поход, говорив Карпо Остапові. Не в одній був біді, а Господь хоронив мене, щоб я міг ще з паном Овруцьким порахуватися. Таке маю передчуття.
