— Що-ж вам, язики задубіли, чи що?
— Ми в такому ще не бували, пане полковнику, то й не знаємо, що з нами.
— Чого-ж ви сюди приплентались?
— Пан звелів, та й годі. Не сперечатися-ж з ним!
— Чиї ви?
— Ми вельможного пана Трачевського… піддані…
— Багато вас приїхало?
— Четверо. Двоє десь згубилося між народом, та ось ми їх і шукаємо: коли не будемо разом, пан вибатожить…
— Такий то вельможний ваш пан, що з чотирма дурнями на весілля вибирається, а з вас такі козаки, що треба їх на мотузки повпинати…
— Та ми лиш передягнені за козаків — ми піддані хлопи…
— А на Січі бували?
— Не знаємо, що воно таке є…
— Ех, дурні, от дурнів знайшов на втіху…
Біля сотника зібралася юрба козаків панських і стали з бідолах сміятися та глузувати…
— Хіба-ж тут яке весілля, чи що? — спитав старший козак.
— А ти не знав? Як же ти сюди їхав, не спитавши?…
— Не можна нашого пана питати. Звелить їхати, то кидаємо вили, передягаємося за козаків і в дорогу…
— Справді, ви дурніші, ніж я гадав, а коли й ваш вельможний Трачевський такий мудрий, як ви, то варто поглянути на його…
— Ми голодні, та не знаємо, де тут господа…
— А гроші маєш один з другим? На біса тобі господи, сьогодні пан Овруцький весілля справляє, то й нагодує усіх, йдіть до замку… Але я-б вам, лицарям, не радив туди йти, бо там таких голоп'ятників в шию виженуть…
— А мені таки їсти дуже хочеться, говорив старший козак, скривившися так, що всі зареготалися…
— То ходи, я тебе проведу, каже сотник.
