пана мого зневажаєш! — і штовхнув в груди лакея так, що той трохи не покотився з сходів…
Потім вони не ждучи вийшли скоро на подвір'я й замішалися між юрбою. Зараз стали удавати з себе п'яних, кричали, підспівували, не договорювали слів, стали обнімати та цілувати других, кого лише здибали… поки не заплентались під замковий мур недалеко брами й тут полягали та стали хропіти.
Було се під самою стражницею біля брами.
Коли на замковій башті вибила десята година, каштелян замку викликав старшого над замковим військом, звелів зачинити браму й поставити на баштах варту, при чім подав йому гасло на той день. Карпо почув своїм бистрим вухом: „Гасло…“ — Варшава, видзов: варта! Коли сторож пішов замикати браму, Карпо встав, замуркотів щось з просоння, хотів іти, покотився й упав під саме вікно сторожевої хати. Тут було темно. Він підвівся на руках до вікна й бачив, як сторож повісив ключ від брами над своєю постелею, а сам вийшов, щоб порозводити вартових на свої місця.
Того тідьки й ждав Карпо. Він знову замуркотів, устав, почав співати, заточуватися, пішов знову між юрбу, знову завернув, і так поточився, що бебехнув перед самими дверми сторожевого дому, та так сильно, що аж двері відчинилися. Тепер Карпо шепнув Остапові й той став муркотіти та заточуватися, поки не зблизився до Карпа й упав біля його.
— Прислони собою світло, шепнув Карпо, щоб мене ніхто не бачив…
Остап устав на ноги й, коливаючися на одному місці, говорив щось сам до себе.
За той час Карпо, мов гадюка, переповз через поріг, схопив ключ з кілка, і вже знов був на дворі перед порогом.
— Уставай, товаришу… — говорив з п'яна Остап, — підем та вип'ємо ще по чарці… за здо-ровля нашого ясноможного паа-на! еге-ж!
— А ось і шинок! — казав Карпо, показуючи на двері сторожки. — Гей, шинкарко, чорнобрива, ще по чарці дай,
