— Сидіть тут тихо; я знов прийду й проведу вас. Лакей пішов, а наші козаки, познімавши шапки з голов, посідала на ослоні й дивилися вниз на панів.
Карпо показав Остапові пана Овруцького, бо пізнав його зараз.
— Його мусимо живого взяти, — говорив він Остапові, я з ним мушу поговорити й привітатися…
Вони бачили, що в залі діялося, чули кожне слово. Чули, що говорили пани, чули, що говорив Ярчевський. Бачили, як пани верещали на його й ними така злість опанувала, що Остап мимоволі стиснув в руці свою шаблю. Вони бачили, як виходив Ярчевський і як пан Овруцький давав знак ввойому слузі.
— Буде з нас, шепнув Карпо Остапові. — Бачиш, що я не брехав, кажучи тобі про панів…
— Куди-ж ми вийдемо?
— Козак мусить дорогу знайти.
— Може-б відбити того добрячого шляхтича?
— Відіб'ємо, та не зараз, йому й так нічого не станеться, хіба що в льоху переночує.
Вийшли з свого схову, не зачиняючи дверей. Від того було трохи світла в сінях. Зійшли сходами вниз, пішли иншими сіньми, знову сходами на помацьки, знову темними сіньми, держачися стіни, аж поки не почули людського гамору й пішли в той бік. Надибали якісь двері. Через них пробивалося світло щілинами. Увійшли не відразу в якісь просторніші бічні сіни, що вели до головного коридору. Там снувала служба. Як малий човен з незначної річки запливе в головне русло й поплине на бистрих филях могутньої ріки, так і наші козаки пішли сміливо між юрбу, змішалися з нею й пішли до головних сходів…
На самім порозі зачепив їх якийсь старий слуга й задержав сердито.
— Ви чого тут, хами?
— Не бачиш коліру ясновельможного пана Потоцького? — гукнув грізно Карпо, показуючи на свою шапку, — ти
