Ця сторінка вичитана
Рушили… Знову спотикались об корчі… Варта лаялась…
Але ось вогкий подих річки впав на лоб Федора Макаровича. Тихо хлюпнули весла по воді..
Скорботно затіпалось серце інструкторове. Думка колесом вертілась:
„Ну, і для якого біса пішов ти, дурило, в кооперацію? Нікуди було дітися чи на легкий хліб забажалося? Ну от, заробив… А як би хороше було: осьмуха своєї земли ота глиняна круча, засадив би її садком, год через десять мав би якусь кислицю й спокійний шматок хліба. Ніякий чорт не становив би тебе на стаж і не ганяв би, як цуцика… Ну, та від землі відбився, пішов тинятися. От і достукався: Москва співає своєї, Україна веде своєї — біс їх розбере, а ти, Кислиця, ракам на снідання… Отут у затоні шубовснеш на дно, як цуценята в мішку…
