Я прослідив справу й сконстатував, що ця бриґада не мала жадного звязку зі своїм харчевим обозом, бо висунула його — тому що ми були в відвороті — задалеко на схід.
Підчас цього нашого постою поїхав я до Камянця Подільського, щоби зорієнтуватися в наших відносинах з Армією У. Н. Р. й у загальнім положенні. Мушу відразу зазначити, що ніхто з нас, себто ані вищі ані нижчі команданти не були зорієнтовані ані щодо ворожих (большевицьких) ліній, ні щодо сил ворога, ані щодо сил і складу Армії У. Н. Р.
Камянець Подільський це незвичайно мальовниче місто. Лежить воно по обох берегах Овруча в місці, де ця ріка вється в закрутах як гадюка, й грало свого часу в історії України, Польщі й Туреччини постійно велику ролю. Його руїни, церкви й монастирі мають кожне свою історію.
Отже я поїхав до будинку, в якім містився ґенеральний штаб Армії Головного Отамана Петлюри. Був це будинок колишнього ґуберніяльного уряду, велика, двоповерхова палата.
При вході стояв якийсь бравий вояк у шоломі, який поздоровив мене. Це звернуло мою увагу й я запитав його, чи він Галичанин чи Наддніпрянець. Він відповів мені, що він Галичанин й знає мене ще з років 1914/15, бо служив у 58 полку австрійської армії в моїм курені. Я спитав його, як це сталося, що він служить в Армії Отамана Петлюри й довідався, що охоронний відділ складається із самих Галичан, які попали свого часу в російський полон, а тепер служать в Армії У. Н. Р.
Я увійшов до будинку. На другому поверсі стрінув я десятника, теж у шоломі, в якому я негайно пізнав колишнього підстаршину австрійського 58. полку піхоти. На мій запит, що він тут робить, він відповів, що служить тепер при жандармерії в Армії У.
