не знав, чого властиво ми сюди перейшли, в якім відношенні ми стоїмо до У. Н. Р., одним словом імовірно зовсім не орієнтувався щодо наших замірів.
Ми стояли яких 4—5 днів у цьому селі й я мав нагоду стикатися частіше з його мешканцями та говорити з ними. Підчас цих розмов завважив я, що тамошні люди були багато певніші себе як у Галичині. Я розмовляв також з деякими, що були як полонені в Німеччині та Австрії. Ці критикували дуже остро тодішні відносини на Україні. Один з них, що виглядав трохи ліпше й був у російській армії артилєрійським підстаршиною, нарікав на непевні часи й на злих людей:
— Не можна нічого лишити на полі, ані борони, ані плуга, ні воза ні нічого іншого, все вкрадуть!
Оповідав мені, що на Угорщині (був там в австрійськім полоні) в селі, де він працював у селянина, загубив на полі свою блюзу. Цю блюзу хтось знайшов і передав до громадського уряду. Вже на другий день цю знахідку прилюдно вибубнили.
— Це називається порядок і чесність! — говорив — і доки в нас так не буде, шкода всякої роботи.
З прохарчуванням було спершу скрутно. Села були докладно „обїджені“, окрім того град наробив попереднього року великі шкоди, а новий збір стояв ще на полі. Ми були здані майже виключно на засоби, що їх взяли зі собою з Галичини. Ціни на харчеві продукти були високі. Ми звикли були в Галичині жити досить дешево й счудувалися дуже, що в Камянці Подільськім і в околиці як хліб так і інші споживчі товари були майже пять до шість разів дорожчі. Українські гроші — гривни, брало населення дуже нерадо, а інших грошей, зокрема російських, ми не мали.
Поодинокі бриґади корпусу прохарчовувалися у власнім заряді й мали власні харчеві обози; однак 8-ій бриґаді трапилося, що вона 2 дні не мала що їсти.
