завернула вгору. То назад, то вперед неслись повз мене авто з туристами з нашого пароплава, охочими подивитися на чудові краєвиди з їхніми ананасовими плантаціями. Сидить ото в авто старий американець або якась дама з японським обличчям серед милих забавних дітей, або їде стара, товста китаянка в штанах і сорочці з чорного атласу. Змійковою дорогою підіймався я щораз вище, а глибоко підомною — Гонолюлю[1], пристань, обидва червоні велетенські димарі на пароплаві, що привіз мене сюди, і вся неймовірна геометрія західньо-американської міської архітектури, втиснута в цей наймиліший з усіх краєвидів.
На цьому місці присів я на камінь під тінистим деревом, обсипаним пурпуровими кульками квіток, що його вже я навчився називати огійським деревом. В руках у мене книжка з чудовими кучерявими легендами брунатного гавайського народу. Я сидів цілком щасливий, тримаючи в зубах легеньку манілу[2], куплену на прогулянку. То читав, то поглядав униз закоханими очима, що пестили красиві візерунки узбережжя, морську синяву й білу лінію мережива навколо коралових риф. Незабаром наблизилась до мене людина з дивним якимсь інструментом у руці. За мене йому байдуже, він сідає помалу й
14
- ↑ Гонолюлю — столиця республіки Гаваї (під 21°18′ північної шир. і 157°50′ західньої дов.) і портове місто на острові Оагу. З 1897 року Гавайська республіка є одна з територій Північно-Американських Сполучених Штатів. Подорожі на морські купання в Гаваї тепер у великій моді в Европі.
- ↑ Маніла — головне місто на острові Люсон в архіпелазі Філіпінських островів (під 14°35′ півн. шир. і 120°59′ схід. дов.), відоме, між иншим, з виробництва цигар, що мають від нього свою назву.
