— Лісовий бог Тане Могута, — відповідає вона зразу.
Рангі робить кілька кроків до Різьбленого Будинку й стає у відкритому присінкові під елінським фронтоном.
— Оце, — каже вона, — Тане, — показуючи на середній стовп, що підтримує сволок. Скривлений велетень, мов страхіття яке, замість очей — блискучі перламутрові черепашки, простягає руки вгору, до балки де з роззявленим ротом закостеніле обличчя…
— Це Тане, — каже маорійка. — А ото над ним, те обличчя, що плаче, це небо, Рангі. Еге, мене теж так називають, але він — чоловік. Папа, цеб-то мати, земля, тут унизу. Треба вам знати, що вони люблять один одного: вони з'єдналися так щільно, що між ними не лишається місця для світла, тоді їхні діти-боги, хочуть вбити їх. Ні, — каже Тане Магута, бог дерев, — ні, не так, краще ми роз'єднаймо їх так, щоб небо було високо над нами, а земля під нашими ногами… Наш батько-небо може стати нам чужим, але з нашою матір'ю, що кормить нас, ми не розлучимось. Ось бачите, тут відриває Тане свого батька-небо з обіймів своєї матери-землі, а небо плаче, плаче дощовими сльозами…
Слухаю мовчки. Це полінезійський міт про створення світу, той міт, що його я чув
