пнями, що прикрашує їх то жовтими, то брунатними, то жовто червоними плямами. З кривих, скісних, простих, мальовничо переплутаних і перемішаних дерев сама природа чарівний ліс зіткала. Кокосові горіхи на землі валяються, їх безліч. І раптом з'явилася спрага, притьмом хочеться свіжого кокосового молока. Я кажу шоферові, що мені хочеться випити зеленого горіха. Він кивнув головою і спокійнісінько їде далі, ще багато миль, поки не довіз мене до того місця, куди він хотів. Це місце недалеко над морем, я бачу, як дзеркало його зеленими й блакитними вогниками паліється крізь пні великого саду; сад огороджено колючим дротом з кам'яними ворітьми. Шофер поглядає на мене якось вичікуюче і бренькає стиха на своїй укулеле хто й зна яку святу пісню цього святого місця. Дивно мені: ці кам'яні ворота — менгір[1] із трьох велетенських обтесаних брил, двох навсторч і одної, покладеної на них поперек. Міряю парасолею височінь цих воріт аж до верхньої перекладини: щось із два метри з половиною. Коли б це були ворота, що їх будували европейці, то це взагалі ніщо: простісінька річ — із трьох кам'яних брил. Але мені зразу стає ясно, що це старовинні, дуже старовинні ворота, що будувала їх нація, яка не знала
66
