ще ні металу, щоб ці важкі коралові брили відділити від берегових скал та обтесати, ні тяглових тварин, щоб їх перевезти, ні машин, щоб їх поставити; що переді мною могутній пам'ятник, таємничий, як ті кам'яні зображення на Великодньому острові. Хто це будував? Навіщо?
Ш фер зайшов у сад і полагодив справу із старим голим чоловіком, що пильнував його. Виходять вони обидва, добре навантажені садовиною. Дідок з волоссям неземно вибіленим у вапні смілими вдарами збиває лускувату шкаралупу з ананасу, аж солодкий сік стікає йому по худих стегнах.
Через те, що старий не розуміє мене, я випитую шофера про оте каміння. Він пояснює:
— Старі королі, сер. Дуже старі королі. Не королі народ з Тонга, королі давніше, дуже старий народ. Їхати авто, ще багато, багато камені, дуже старий!
Він відпроваджує мене трохи назад і показує мені йти за ним у кущі. Пробираюсь крізь гущавину, що пахне ваніллю й дикими цитринами та аж кишить од жовтих шершенів і чорних метеликів з білими цятками, і. здивований, опиняюсь перед руїнами цілком запущеного храмового міста. З велетенських брил, чудесно одна до одної без
3*
67
