виразніше у першій половині книги: „Вступі“ й чотирьох нарисах, що їх присвячено „блаженним“ островам Гавай та сусіднім Фіджі, Тонґа, Самоа, де тепер усюди панують американці та англійці, бо після світової війни колишні німецькі колонії на Самоа перейшли теж до Англії.
Тубільне населення, що належить до так званої полінезійської раси, під навалом білих, а частково й жовтих (японці, хінці) колонізаторів і переселенців зменшується страшенно: гавайські тубільці, т. звані „канаки“, що їх було на початку XIX сторіччя аж 300.000, тепер зменшились до 20.000. Подібне явище спостерігають і по сусідніх групах. Не дуже придатні вони і до европейсько-американської культури, не дивлячись на велике поширення сучасної техніки, включаючи авта, радіо і т. ин.
Зрозуміло, людожерства вже немає, сучасні канакські діди лише пригадують, як їхні діди ще куштували смачного людського м'ясця, як оповідав авторові наш важний царський родич, дуже охочий до горілки „віскі“ на остр. Фіджі. Ці тубільці вже офіційно „хрещені“, тільки місіонери різних сект не можуть погодитись, як розподілити поміж себе цих своїх „хрещеників“, які зберігають проте усі свої поганські забобони. Зразком
9
