з камінною голівкою, надзвичайна зручність, отруєні стріли. Про що все воно промовляє?
— Дикун! — скрикнув я. — Мабуть, один із тих індусів, що були спільниками Джонатана Смола.
— Навряд чи так, — одповів Холмс. — Коли я вперше побачив той незвичайний інструмент, я подумав те, що й ви. Але далі характер його ступнів примусив мене змінити свій погляд. На Індостанському півострові єсть невеличкі на зріст народи, але й вони не могли залишити таких мініятюрних слідів. У індусів власно — ноги довгі й вузькі, а в магометан, що носять сандалії, великий палець відокремлений від инших, бо між них проходить ремінчик. Тими стрілами можна стріляти лише з духової рушниці. Звідки ж у такому разі наш дикун?
— З Південної Америки? — висловив я гадку.
Холмс простяг руку і взяв з полиці грубий том.
— Це перший випуск географічного словника, що починає виходити друком. До нього треба ставитися, як до найбільш авторитетного видання на теперішній час. Що ж ми там маємо? Андаманські острови… лежать у Бенгальській затоці, в 340 мілях на північ од Суматри… Далі що? Вогке підсоння, коралові рифи, акули, Порт Блер, табори каторжників, Ретленські острови, бавовняні плантації… Ага, знайшов!
„Тубільці з Андаманських островів можуть вважати себе за найдрібнішу расу на землі, хоч деякі натуралісти й дають перевагу що до цього бушменам з Африки, дигерам з американських індійців або мешканцям Огненної Землі. Пересічний зріст їх нижчий за чотири фути, хоч часто трапляються дорослі особи й значно менші. Це — злі, похмурі, уперті люди, але, зайшовши з кимсь у дружбу, вони здатні віддати за нього життя“.
