Завважте це, Вотсоне. Тепер слухайте далі.
„Звичайно вони мають почварний вигляд — великі, незґрабні голови, маленькі злющі очі й неправильні риси обличчя. Їхні руки й ноги навдивовижу малі. Через їхню злість і впертість всі спроби англійських урядовців привернути їх до себе не дали бажаних наслідків. Вони завжди були пострахом для потерпілих з розбитого корабля, бо розтрощували їм усім голови пальцями з кам'яными наконечниками або вбивали отруєними стрілами. Такі вбивства звичайно супроводяться людожерським бенкетом“.
— Гарненький народець! Га, Вотсоне. Якби тому хлопцеві дати волю, наша справа була б ще жахливіша. Я думаю, що Джонатан Смол багато чого дав би тепер, аби не злигатися з ним.
— Але де міг він дістати такого незвичайного компаньйона?
— Ну, цього я вам ще сказати не можу. Та як ми вирішили вже, що Смол приїхав з Андаманських островів, то й з товариша його нема чого дивувати. Незабаром ми безсумнівно дізнаємося й про це. Ану гляньте лиш на мене, Вотсоне! Ви ж бо зовсім знесилили. Лягайте сюди, на софу. Побачимо, чи можу я нагнати на вас сон.
Він узяв свою скрипку і, коли я розтягався на софі, почав грати якусь тиху, мрійливу мелодію — безсумнівно, свою власну, бо в нього був великий хист до імпровізацій.
Я невиразно бачив його довгі кінцівки, зосереджене обличчя і ритмічні порухи лучка. Потім я ніби-то поплив по морю звуків і нарешті опинився в країні мрій, де просто в очі мені дивилося любе обличчя міс Мері Марстен.