неохотою відповідав на мої слова і цілий вечір промарудився з якоюсь хемічною аналізою, в наслідок якої важкий дух буквально випихнув мене з кімнати. Стук реторт, що його чути було аж до світанку, доводив, що Холмс усе ще не скінчив своїх смердючих експериментів.
Прокинувшися вранці, я побачив його коло свого ліжка в старому матроському вбранні, в бушлаті й у грубому шарфі круг шиї.
— Я уходжу, Вотсоне, — сказав він. — Я ввесь час обмірковував цю справу і бачу тепер тільки один вихід. Його, в кожному разі, треба спробувати знайти.
— Я, звичайно, піду з вами?
— Ні, ви допоможете мені більше, залишившися тут як мій уповноважений. Я й сам не хотів би уходити, бо ми, напевно, матимемо якусь звістку сьогодні, дарма що Вігінс минулої ночи втратив усяку надію. Прошу вас розпечатувати всі листи й телеграми, які приноситимуть для мене, і діяти на вашу волю. Чи можу я здатися на вас?
— Безперечно.
— На жаль, не можу сказати, куди телеграфувати мені, бо й сам не знаю як слід, де буду. Ну, та як мені пощастить, то я не забарюся. В кожному разі, повернувшися, матиму ті чи инші новини.
Снідати довелося без його. Розкривши „Стандарт“, я знайшов там дещо нове. „У справі норвудської трагедії, писала газета, — єсть підстави гадати, що вона значно складніша й більш таємнича, ніж ми думали раніш. Допит довів, що містер Тадеуш Шолто до вбивства аж ніяк непричетний. І його, і його ключницю — місис Бернстон — звільнено ще вчора. За нашими відомостями, поліція знає злочинців, і містер
