заплатив Смісові, щоб той мовчав, і затримав би свій баркас аж до їхнього остаточного від'їзду, а сами вони з скринькою пішли до себе. За два-три дні, довідавшися з газет, як стоїть справа та чи не підозрівають їх, вони так само вночі мали добутись якогось корабля в Гревесенді або в Давнсі і, заздалегідь умовившись, поїхати до Америки чи податися до колоній.
— А баркас? Не могли ж вони взяти його з собою на кватиру.
— Безумовно. Я думаю, він десь поблизу, дарма що його ніяк не можуть знайти. Далі я поставив себе на місці Смола й почав обмірковувати становище так, як робила б це людина його розумового рівня. Він напевно збагнув, що послати баркас назад або затримати його десь на пристані, значить наражатись на небезпеку, бо це полегшило б роботу поліції, якби та стала шукати його — Смола. Як же тоді зробити так, щоб і заховати баркас, і разом із тим мати його завжди напохваті? Я на його місці віддав би судно на корабельню перевести незначний ремонт або змінити якусь дрібницю. В такий спосіб баркас був би й захований, і в той же час, попередивши за кілька годин, я завжди міг би використати його.
— Це дуже просто.
— Найлегше недогледіти саме прості речі. Ну, та хоч би що там було, а я поклав виходити з цієї теорії. Я зараз же перебрався в старе морське дрантя й почав обходити всі корабельні. На п'ятнадцятьох не знайшов нічого, а на шістнадцятій — Якобсоновій — довідався, що два дні тому до них приходив чоловік з милицею й просив полагодити стерно на „Аврорі“. „Але стерно на ній у порядку“, — сказав мені майстер. „Он вона лежить, з червоними смугами“. На цю хвилину