— Це корабельня Якобсонова, — сказав Холмс, показуючи на щетину щогол на березі поблизу Серея. — Курсуйте туди й сюди під цими баржами. — Він довго й пильно вдивлявся в берег. — Мій вартовий стоїть на своєму місці, але хустки в нього не видко.
— Я пройшов би трохи за водою і став би чекати там, — нетерпеливився Джонс.
Та й усіх нас брала нетерплячка. Навіть матроси й поліцаї, що мали дуже невиразне уявлення про попередні події, і ті починали хвилюватися.
— Ми не маємо права вважати будь-що за певне, — одповів Холмс. — Безперечно, десять шансів проти одного, що вони попливуть за водою, але це все-таки не факт. Стоячи тут, ми бачимо вхід до корабельні, а нас звідти навряд чи бачать. Ніч буде ясна. Треба залишатися там, де ми стоїмо. Дивіться, скільки люду кишить під газовими ліхтарями.
— То вони повертаються з роботи на корабельні.
— Не дуже вони чепурні, а проте, в кожному з них є іскра безсмертя. Ніколи й не подумаєш цього, глянувши ни них. Загадкова істота — та людина.
— Хтось сказав, що людина — то душа, захована в тварині, — пригадав я.
— Вінвуд Рід розуміється на цих питаннях. Він каже, тоді що, як окремий індивід — нерозвязальна задача, колектив людей — математична величина. Ви, приміром, не можете сказати наперед, що робитиме той або инший, а про пересічну, колективну людину знаєте це з певністю. Люди міняться, але відсотки лишаються незмінні. Так кажуть статистики… Чи не хустка це? Он щось біле там, вище.
— Це — наш хлопець! — Скрикнув я. — Я виразно бачу його.