— А то — „Аврора“! — вигукнув Холмс. — І біжить, як диявол. Повною ходою вперед! Ідіть за тим баркасом з жовтим ліхтарем! Свідчуся небом, я ніколи не подарую собі, як ми не наздоженемо її.
Баркас непомітно відчалив од пристани і, прослизнувши ззаду двох чи трьох невеличких пароплавів, був уже досить далеко раніш, як ми вздріли його. Тепер він ішов за водою близько берега, прискорюючи ходу. Джонс глянув на нього й похитав головою.
— Іде занадто прудко, — зауважив він. — Навряд чи ми спроможемося настигнути його.
— Мусимо настигнути, — крізь зуби процідив Холмс. — Підкладіть вугілля. Робіть усе, що можна. Мусимо наздогнати їх, нехай би для цього довелося спалити наш катер.
Ми були тепер якраз позад неї. Грубка ревла, а потужна машина калатала, наче велике металічне серце. Гострий високий ніс краяв тиху поверхню річки, відкидаючи праворуч і ліворуч дві хвилі. З кожним биттям машини катер підскакував і здригався, немов живуща істота. Великий жовтий ліхтар на носі кидав перед себе довгу тремтячу тінь. Темна пляма на воді просто перед нами позначала, де лежить „Аврора“, а вир білої піни позад неї вказував на швидкість, з якою вона поступала наперед. Ми стрілою пролітали мимо барж, пароплавів і баркасів, обминаючи одні, перетинаючи путь иншим. До нас гукали голоси з темряви, але машина „Аврори“ стугоніла поперед нас, і ми йшли за нею назирцем.
— Кидайте вугілля, більше вугілля! — гукав Холмс, нахиляючись над машиною, що багряним блиском осявала знизу його вірляче обличчя. — Давайте стільки пари, скільки можете!
