Ми не баримось, ловлячи злочинців, але не квапимось засуджувати їх.
Втішно було дивитися, як самовпевнений Джонс починав поволі приписувати собі спіймання Смола. З легкої посмішки на устах Холмсових я зрозумів, що ця промова лише потішила його.
— Ми зараз під'їздимо до Воксхольського мосту, докторе, — звернувся до мене Джонс, — і висадимо тут вас із скринькою. Вважаю за зайве казати, яку відповідальність беру я на себе, дозволяючи таке порушення закону. Та згода єсть згода. Але то вже мій службовий обов'язок одрядити інспектора, що супроводитиме вас, доки така коштовна річ з вами. Ви, певно, поїдете?
— Так, я візьму кеб.
— Шкода, що немає ключа. Ми б мали насамперед скласти опис. Вам доведеться зламати її, щоб одчинити. Де ключ?
— На дні ріки, — коротко відповів Смол.
— Гм! Не було ніякої рації марно турбувати нас. Ми й так маємо через вас багато клопоту. Думаю, докторе, мені нема чого просити вас бути обережним. Привезіть скриню назад до містера Холмса. Ми чекатимемо на вас там, по дорозі до розшуку.
Я висів у Воксхолі разом з важкою залізною скринею і огрядним веселим інспектором. За півгодини кеб підвозив нас до дому місис Форестер. Покоївка, здається, здивувалася такою пізньою візитою. Вона повідомила, що місис Форестер пішла на цілий вечір і, мабуть, не скоро повернеться. Міс Морстен була у вітальні. Туди я й увійшов із скринею на руках. Люб'язний інспектор залишився в кебі.
Вона сиділа коло відчиненого вікна, одягнена в білу прозору сукню з червоними оторочками круг шиї й на
