ляснувши. Тремтячими пальцями я підняв віко. Глянувши в середину, ми остовпіли обоє: скриня була порожня.
Не дивно, що вона стільки важила. Залізні стінки її мали не менш як дві третини пальця завтовшки. Зроблено її було солідно, як шухляду, де мають переховуватись коштовні речі, але всередині не лежало ані кусочка метала, ані самоцвіта.
— Скарби пропали, — спокійно сказала міс Морстен.
Почувши ці слова й усвідомивши собі їхнє значіння, я відчув, як з серця мені впав великий тягар. Тільки тоді, як скарби Агри зникли, я зрозумів, як гнітили вони мене. То було, безперечно, егоїстично, нечесно, погано, але я думав лише про те, що разом зі скарбами зник і золотий бар'єр між нами.
— Яке щастя! — від щирого серця скрикнув я.
— Що ви хочете сказати? — спитала вона, допитливо всміхаючись.
— Те, що тепер ви стали досяжні для мене, — одповів я, беручи її руку. — Бо я кохаю вас, Мері, так, як тільки може чоловік кохати жінку. А ті скарби, багатство те, примушували мене мовчати. Тепер їх уже немає, і я можу признатися, що кохаю вас. Ось чому я сказав: „Яке щастя!“
— То й я скажу: „Яке щастя!“ — мовила Мері, коли я стискував її в своїх обіймах.
Нехай хто инший загубив скарби, а я того часу придбав їх.
Інспектор, що сидів у кебі, був людина дуже терпляча, бо повернувся я до нього вже пізно вночі. Але, довідавшись від мене про порожню скриню, він засмутився.
