те, що можна робити, мавши гроші, в нашій батьківщині; уявив собі, як дивитимуться мої земляки, побачивши мене з кешенями, повними золота, мені все стало ясно. Абдула-Хан, думаючи, що я вагаюся, почав переконувати мене.
— Ти ж візьми на увагу, саїбе, — казав він, — що коли б Ахмета побачив тут комендант, його розстріляли б чи повісили. Скарби забере держава, і ніхто не побачить з них і рупії. Тепер, коли ми вирішили кінчити Ахмета, чого не зробимо ми й решти. Самоцвітам у нас буде не гірше, ніж в урядовій скрині, їх там стільки, що всі ми станемо багатирі й знамениті ватажки. Ніхто нічого не знатиме, бо тут ми самі. Що може бути краще? Ще раз кажу, саїбе: або ти з нами, або ми ставимось до тебе, як до ворога.
— Я ввесь ваш, — скрикнув я.
— Це добре, — одповів Абдула, повертаючи мені мою рушницю. — Бачиш, ми тобі віримо, бо слово твоє кріпке, як і наше. Тепер нам лишається тільки чекати на мого брата й того крамаря.
— А брат твій знає, що ви хочете робити?
— Це ж він склав плана й обміркував його. Ходім до брами і допоможемо вартувати Магометові Сингу.
Дощ падав і падав, бо починалася вже вогка пора року. Темні, важкі хмари тяглися по небу. Перед брамою стояло ціле озеро, але вода подекуди стікала вниз, і його можна було перейти. Дивно мені було вартувати тут з двома дикими пенджабцями, чатуючи на людину, що йшла на смерть.
Раптом по той бік озера мигнуло світло затемненого ліхтаря, потім зникло за горбками, а тоді блимнуло знову, наближаючись до нас.
— Це — вони, — скрикнув я.
