який-небудь жебрак, саїбе, і винагороджу вас і вашого коменданта, коли ви дозволите мені сховати їх десь тут.
Що більше дивився я на його опасисте, перелякане, обличчя, то прикріш ставало мені думати, що ми маємо вбити його. Краще було кінчати скоріш.
— Одведіть його до центральної калавурні, — сказав я.
І вони зараз же оточили крамаря: сикхи з боків, велетень ззаду — і ввійшли в темну браму.
Залишившися з ліхтарем біля воріт, я спершу чув їхні кроки в самотніх коридорах. Потім стала тиша, а далі залунали голоси, шум боротьби й ударів. За хвилинку я, вжахнувшися, почув, як хтось, засапавшись, біжить до мене. Освітливши ліхтарем довгий прохід, я побачив, що це був той гладун. Він зі скривавленим обличчям нісся, наче вітер, а назірцем за ним, з ножем у руці, стрибаючи, як тигр, мчав чорнобородий сикх. Я ніколи не бачив, щоб людина бігла так швидко, як цей крамар. Він набагато випередив сикха і, якби, проминувши мене, вискочив із брами, безумовно — врятувався б. Серцем я співчував йому, але думка про скарби знову взяла гору. Коли крамар порівнявся зо мною, я кинув йому під ноги рушницю, і він упав, перекрутившися двічі, немов забитий трусик. Не встиг він підвестися, як до нього підскочив сикх і вгромадив йому в спину ніж. Той не ворухнувся, не промовив ні слова і залишився лежати там, де впав. Я думаю, що він скрутив собі в'язи, падаючи.
Ви бачите, джентлмени, я додержую своєї обіцянки і розповідаю все достеменно так, як воно було, не зважаючи на те, чи пошкодить мені ця правда, чи буде на користь“.