батька нічого. Він їхав додому, сподіваючись стрінути тут любов і ласку, знайти спокій і відпочинок, а натомість…
Вона притиснула руки до грудей, і спазматичне ридання перервало їй мову.
— Коли це було? — спитав Холмс, перегортаючи свою книгу з нотатками.
— Він зник уніч проти 3 грудня 1878 року, майже десять років тому.
— А його багаж?
— Залишився в готелі. Тільки там не було нічого, що могло би дати хоч будь-які вказівки: кілька костюмів, білизна, книжки і значна кількість дивинок з Андаманських островів. Він охороняв там табор каторжників.
— Чи були в нього приятелі в Лондоні?
— Я знаю лише про одного — майора Шолто, з його ж таки полку — 34-го пішого Бомбейського. Майор подався на демісію трохи раніш і жив у Горішньому Норвуді. Я, само собою, написала йому, але він, як виявилося, не знав навіть, що батько приїхав до Англії.
— Незвичайний випадок, — зауважив Холмс.
— Але я не дійшла ще до найбільш незвичайної частини мого оповідання. Років шість тому, кажучи точно — 4 травня 1882 року — в „Таймсі“ було вміщено об'яву, де питали про адресу міс Мері Морстен і повідомляли, що в її інтересах слід було б одповісти. Адреси своєї той, хто давав об'яву, не вказував. На той час я саме вступила на службу як гувернантка до місис Форестер. Порадившись із нею, я через „Таймс“ повідомила про свою адресу. Того самого дня мені принесли з почти невеличкий кардонний ящичок, де лежала розкішна, величезна перлина, і не було додано ані слова.
