загоном на Андаманських островах і довгий час жили вкупі. До речи, у татовій теці знайшли цікавий папірець, якого ніхто не міг зрозуміти. Не думаю, щоб він мав хоч невелику вагу, а проте вам, мабуть, інтересно буде з ним познайомитись, і я взяла його з собою. Ось він.
Холмс обережно розгорнув клапоть паперу, поклав його собі на коліна, розгладив і методично розглянув геть увесь крізь лупу.
— Це — папір індійського виробництва, — зауважив він. — Один час він був приколотий до дошки. Малюнок на ньому виображає частину якоїсь великої будівлі із сходами, коритарами й проходами. В одному місці червоним атраментом накреслено хрест, а над ним — споловілими літерами від олівця написано: „3–37, зліва“. В лівому кутку стоять якісь чудернацькі гієрогліфи — ніби-то чотири хрести в один рядок, торкаючись один одного. Збоку великими незґрабними літерами написано: „Знак чотирьох — Джонатан Смол, Магомет Сінг, Абдула Хан, Дост Акбар“. Мушу признатися, і я не бачу тут звязку з нашою справою. А втім, це, очевидно, важливий документ. Його дуже обережно тримали в кешеньковій книзі, бо обидві сторони його однаково чисті.
— Він і дійсно був у кешеньковій книзі, — ствердила дівчина.
— Бережіть же його, міс Морстен, бо він може ще здатись нам. Я починаю думати, що справа складніша й тендітніша, ніж воно спершу мені здалося. Треба розмислитись.
Холмс одхилився на спинку кеба, і, глянувши на його зсунені докупи брови й блудні очі, я зрозумів, що він занурився в міркування. Міс Морстен і я півголосом
