обговорювали шанси нашої поїздки, а наш попутник і не поворухнувся.
Не було ще сьомої вечора, та вересневий день удався сірий, і важкий морозний туман посів велике місто. Брудні хмари тужно повисли над брудними вулицями. Ліхтарі на Стренді здавалися невиразними кружалами розсіяного світла, що ледве осявали багнистий брук під ними. Жовте світло крізь вікна крамниць випромінювалось у вогке повітря й кидало тьмяні, мінливі паруси на залюднені пішоходи. Обличчя нескінченної валки людей — журні й задоволені, похмурі й веселі — скидалися на привиди. Як і все в житті людському, вони витикалися з морока, щоб, пройшовши кілька кроків під світлом, знову зникнути в темряві. Я не знаю забобонів, але цей сумний вечір у споєднанні з незвичайною справою, в яку ми встряли, гнітив мої нерви. Міс Морстен — я бачив з її поведінки — почувала себе не краще за мене. Один Холмс не підлягав ніяким зовнішнім впливам. Він розклав на колінах записну книжку і від часу до часу, користаючись світлом кешенькового ліхтаря, записував туди якісь цифри й замітки.
Коло входу до театру Лісеум юрмився народ. Безперервний потік екіпажів під'їздив до дверей, виладновуючи партії чоловіків у вечірніх костюмах і закутаних у шалі жінок у діямантах. Не встигли ми підійти до третьої колони, призначеної за місце побачення, як до нас наблизився рухлявий, невисокий чоловік у темному вбранні фурмана.
— Ви приїхали разом із міс Морстен? — запитав він.
— Я — міс Морстен, а ці два джентлмени — мої друзі, — сказала дівчина.
Фурман оглянув нас на прочуд допитливими й пронизливими очима.
