— Вибачте, міс, — промовив він трохи грубо, — але я мушу просити дати мені слово, що ваші компаньйони — не поліцаї.
— Даю вам слово чести, що ні, — відповіла міс Морстен.
Чоловік свиснув. Якийсь вуличний хлопчисько зараз же провів до нас карету і відчинив двері. Чоловік, що розмовляв з нами, зліз на передок, ми сіли всередину, кінь шарпнув з копита, і наш екіпаж шаленою ходою поринув туманними вулицями.
Становище було інтересне. Ми їхали невідомо куди, в якійсь загадковій справі. Або запрошення нас було просто містифікація (хоч це здавалося мені цілком неймовірним), або ж наша подорож мусила дати важливі наслідки. Міс Морстен трималася з тою ж рішучістю, як і раніш. Я намагався розважити її своїми спогадами, про життя в Афганістані, але, правду казавши, був такий збуджений і схвильований, що оповідав доволі безладно. Вона ще й досі згадує про розказаний мною зворушливий випадок, коли до мене в намет зазирнула рушниця і я вистрелив у неї з дворульного тигра… Спершу я усвідомлював собі, де саме ми їдемо, та не забаром через туман, погане знання Лондону й швидку ходу остаточно розгубився й міг сказати лише, що проїхали вже багато. Зате Холмс цілком здавав собі справу з нашого маршруту і, коли кеб проїздив якимось сквером або покрученими вуличками, бурмотів назву їх.
— Рочестерська вулиця, — казав він, — тепер Вінсентів сквер. Оце ми виїхали на Воксхолську дорогу, Очевидно, він везе нас кудись у бік Серея. Так, так, ми переїздимо міст, і ви можете побачити й воду.
Під нами й справді була спокійна широка Темза, освітлювана ліхтарями по берегах. Наш кеб миттю промчав
