нас мостом, і ми зараз же заплутались у лабіринті вулиць на тому боці ріки.
— Вордсворська дорога, — сказав Холмс, — Абатська дорога, Ларкгол Лейн, Стоквелська площа, вулиця Роберта, Колдгарбур Лейн. Ну, ми мандруємо не дуже великопанськими кварталами.
Ми й справді опинилися в небезпечному й непевному передмісті Лондону. Довгі лави брудних черепичних домиків осявалися тільки ясним світлом шинків, що були на кожному розі. Далі пішли двоповерхові вілли з мініятюрними садками спереду, а ще далі — нові нескінченні лінії нових кам'яниць, що їх, наче величезні мацала, викидає на околиці велетень-місто. Нарешті кеб спинився перед третім будинком у новому кварталі. Будівлі навкруги були ще незаселені, та й він стояв темний, як його сусіди, і лише в єдиному вікні на кухні блимало світло. На наш стук двері відчинив слуга-індус у жовтому тюрбані й широкому вбранні, підперезаний жовтим поясом. Його орієнтальна постава зовсім не пасувала до буденного дому в третьорядній околиці Лондону.
— Саїб чекає, — промовив він, і одночасно високий, різкий голос забренів десь у кімнатах.
— Веди їх до мене! — кричав той. — Веди їх зараз же просто до мене!
Слідом за індусом ми пройшли вузьким, напівтемним коридором і опинилися перед дверима, що їх він одчинив нам. Нас залляла хвиля жовтого світла, і ми вздріли невеличкого чоловіка з піднесеною високо вгору головою і з лисим лиснючим черепом, що, ніби гірське
