і, знавши його за приятеля батькова, вільно висловлювали свої гадки в присутності батька, а той не раз і собі брав участь у наших розмовах. Нам ніколи й на думку не спадало, що з усіх людей він єдиний знає правду про долю Артура Морстена.
„Ми здогадувались, проте, що якась таємниця, якась небезпека загрожує батькові. Він не любив виходити сам і завжди мав за привратних двох колишніх боксерів. Вільямс, що привіз вас сюди, один із них. У свій час він був чемпіон Англії малої ваги. Батько не казав нам, чого саме він боїться, але не можна було не помітити, що найбільше лякають його люди з дерев'яною ногою. Один раз він вистрелив з револьвера в такого чоловіка, що, як потім виявилося, був тихомирний крамар. Нам довелося сплатити йому великі гроші, аби затерти діло. Ми з братом думали, що батько просто химерує, та згодом нам випало змінити свою думку.
„На початку 1882 року батько одержав з Індії листа, що страшенно вразив його. Він мало не знепритомнів, як прочитав його підчас сніданку, з того дня заслаб і більше вже ніколи не був здоровий. Що було сказано в листі, ми так і не дізналися, але, сидячи близько батька, я бачив, що лист був коротенький і написаний кривульками. Батько й перед тим хорів на сплін, але тут йому одразу стало гірше, і в кінці квітня нас повідомлено, що становище його безнадійне і що він хоче наостанку поговорити з нами.
„Коли ми ступили до нього в кімнату, батько сидів у ліжкові, обкладений подушками, і важко дихав. Він попросив зачинити двері й стати обабіч його, а тоді, стиснувши нам руки, перериваним болем і хвилюванням голосом розповів дивну історію. Я спробую переказати її вам буквально.