Було коло одинадцятої, коли ми добулись останнього етапу наших уночішніх пригод. Оповите туманами велетенське місто лишилося позаду, і ніч була на прочуд погожа. З заходу віяв теплий вітер, і по небу важко тяглися хмари, крізь які коли-не-коли виглядав місяць у півповні. Не задовольняючись місячним сяйвом, Тадеуш Шолто зняв з екіпажа один із ліхтарів і просвічував їм нам дорогу.
Пондішері Лодж стояв на отшибі. Високий кам'яний мур, утиканий битим шклом, оперізував його з усіх боків. Вузькі, оббиті залізом двері були єдиним входом до садиби. Наш провідник постукав у них так, як стукають листоноші.
— Хто там? — обізвався з-за дверей грубий голос.
— Це — я, містер Мек Мердо. Хіба ж ви не впізнали мого стукоту?
Почулося невдоволене бурчання і брязкіт ключей. Двері відчинилися, і в отворі їх з'явився низенький широкогрудий чоловік з ліхтарем в руках, що освітлював його нахилене вперед обличчя з прудкими очима й недовірливим поглядом.
— А, то ви, містер Тадеуше. А з вами хто? Про них хазяїн не казав мені нічого.
— Нічого? Це дивує мене, Мек Мердо. Адже я вчора попереджав його, що приїду з приятелями.
— Він не виходив сьогодні з своєї кімнати, містер Тадеуше, і не давав мені ніяких розпоряджень. Ви сами добре знаєте, що я маю суворо додержувати правил. Вас я пущу, але ваші друзі нехай лишаються там, де вони стоять тепер.