лише місячним промінням, що падало на один з рогів дому і у віконце на горищі. Видовисько цієї темної, сумної та мовчазної озії хапало за серце. Навіть Тадеуш Шолто почував себе ніяково, і ліхтар у його руці ходив ходором.
— Нічого не тямлю, — бурмотів він. — Якесь непорозуміння. Я вчора ясно сказав Бартоломеєві, що ми сьогодні приїдемо, а у нього в кімнаті темно. Не знаю, що воно за знак.
— А це він завжди охороняє так садибу? — спитав Холмс.
— Завжди. Він наслідував батькові звички. Він був його улюбленець, і я думаю, що отець сказав йому більше, ніж мені. Ото його кімната, саме куди світить місяць. Вікно зовсім світле, але всередині, здається, нема ніякого освітлення.
— Ніякого, — ствердив Холмс. — Зате я бачу якесь мерехтіння у тому віконці коло дверей.
— А, це — кімната ключниці. Там живе стара місис Бернстон. Вона нам усе розкаже. Заждіть, прошу, тут хвилиночку, бо инакше, побачивши нас усіх без ніякого попередження, вона може переполошитися. Але тихо!.. Що це таке?
Рукою, що тремтіла, він підніс угору ліхтар, і круг нас забігали кружала хибкого світла. Міс Морстен схопила мене за рукав. Ми спинили подих і нашорошили вуха. Від великого темного будинку крізь мовчанку ночи до нас долинув найжахливіший і найбільш жалісний звук — пронизливе, переривчасте пхикання переляканої жінки.
— Це — місис Бернстон, — сказав Шолто. — Крім неї в домі немає инших жінок. Почекайте тут. Я зараз же повернуся.
