— Двері мусять піддатись, — одповів Холмс, налягаючи на них цілим тілом.
Двері тріщали й рипіли, але не піддавались. Нарешті ми натиснули на них усі; засув одскочив, і ми опинилися в кімнаті Бартоломея Шолто.
Вона мала вигляд хемічної лабораторії. Дві лави пляшок вишикувалися на полиці проти дверей, а стіл був загромаджений бунзенівськими пальниками, ретортами й баньками. По кутках стояли балцанки з квасами. Одна з них, здавалося, протікала або була розбита, бо від неї по підлозі біг струмочок чорнуватої рідини, виповнюючи повітря характерним їдким, живичуватим духом. Коло стіни стояла драбина, посередині кімнати на ношах лежала купа дранок усуміш з тинкою, а понад нею в стелі був отвір, крізь який вільно могла пролізти людина. На фут од драбини лежала долі дбайливо скручена груба мотузка.
Коло столу, в дерев'яному кріслі, скандзюбившись, сидів хазяїн дому, схиливши голову на ліве плече й посміхаючись жаскою, незрозумілою усмішкою. Він уже закостенів і, очевидно, помер давно. Мені здалося, що не тільки обличчя, але й усі члени його тіла були конвульсійно скорчені. Поруч з його рукою на столі лежало якесь незвичайне приладдя — корична, цупка паличка з прив'язаним до кінця грубою шворкою каменем у формі молотка. Коло цього інструменту лежав клапоть паперу з написаними на ньому кількома словами. Холмс глянув на нього і зараз же передав мені.
— Бачите? — промовив він, многозначно підводячи брови.
При світлі ліхтаря, здригнувшись од жаху, я прочитав: „Знак чотирьох“
— Але, на бога! Що ж це значить? — спитав я.
