Я й собі почав розглядати виразно визначені круглі сліди, відтиснені в грудочках грязива.
— Але це не відбиток ноги, — зауважив я.
— Це щось значно цінніше для нас, бо це відбиток милиці. Ось тут, ви бачите, на підвіконні слід важкого чобота з широкою, металічною підошвою, а поруч — витиск милиці.
— Так це той чоловік з дерев'яною ногою?
— Він самий. Але в нього був ще помічник, дуже спритний і меткий спільник. Скажіть, чи могли б ви стеребкатися на цей мур, докторе?
Я визирнув у відчинене вікно. Місяць усе ще ясно осявав ріг будинку. До землі було що-найменше шістдесят футів, і як я не вдивлявся, а не бачив у стіні жодного виступу, жодного заглиблення, щоб поставити ногу.
— Ні, це абсолютно неможливо, — одповів я.
— Без сторонньої допомоги — безперечно. Та уявіть собі, що у вас єсть приятель, що спускає вам оту шнурову драбину, яку я бачу там у кутку, і закріпляє кінець її до того здорового гачка в мурі. Тоді, я думаю, бувши людина енергійна, ви влізли б навіть із дерев'яною ногою, якби вона у вас була. Ви зійшли б на низ у такий само спосіб, ваш спільник підтягнув би драбину, одвязав її од гачка, зачинив вікно, засунув з середини засув і вийшов би тим же шляхом, яким і прийшов. Треба зазначити, до речи, що наш друг з милицею, хоч і добре лазить, та все ж таки не моряк-фахівець. В нього немає мозолей на руках. Розглядаючи шворку в лупу, я знайшов на ній сліди крови, а надто коло долішнього кінця, а з цього можна вивести, що він спускався поспіхом і здер через те шкіру на долонях.