Він вимахував руками й тупотів ногами, немов причинний.
— Вам нема чого боятися, містер Шолто, — м'яко сказав Холмс, кладучи руку йому на плече. — Послухайте моєї поради: біжіть у район і попередьте поліцію. Скажіть, що допомагатимете їм усім, чим можете. Ідіть! Ми почекаємо тут, доки ви не повернетесь.
Чоловічок напівмашинально послухався, і ми чули, як він лопотів у темряві.
— Тепер, Вотсоне, — мовив Холмс, потираючи руки, — у нас єсть вільні півгодини. Давайте ж використаймо її як слід. Моя думка в цій справі, я казав уже вам, майже склалася, але не можна занадто покладатись на себе. Хоч яким ясним здається це діло, та, мабуть за ним криється щось глибше.
— Ясним? — здивувався я.
— Авжеж ясним, — сказав Холмс з виглядом клінічного професора, що роз'яснює студентам цікавий випадок. — Сідайте туди в куток, щоб своїми слідами не ускладняти розшук. Тепер до роботи! Перш за все — як вони ввійшли і в який спосіб вийшли? Двері від учорашньої ночи не відчинялися. А як з вікном?
Він підніс до вікна лямпу й забурмотів, звертаючись більше до себе самого, ніж до мене.
— Робота солідна… Завіс із середини нема. Одчинімо!… Ринви поблизу не видко. До даху не дістанеш. А проте він ліз крізь вікно. Минулої ночи падав дощ, і його нога залишила сліди на підвіконні. А ось якийсь круглий знак од глею. І ще на підлозі, і он знову на столі. Дивіться, Вотсоне, це дуже показово.
