не було ніяких, і долі лежав грубий шар пороху, що, очевидно, накопичувався роками.
— Ну, ось ми й добулися, — сказав Холмс, проводячи рукою по нахилих стінах. — Ось вам ляда, що веде на дах. Я піднимаю її, і ми бачимо дуже пологу покрівлю. Цим шляхом увійшла людина номер один. Подивімось, чи не залишив він по собі яких-небудь слідів.
Холмс підніс лямпу до підлоги, і я спостеріг на його обличчі здивований погляд, другий уже за сьогоднішню ніч. Та й сам я, глянувши вниз, почув, як мене обсипало морозом. Вся підлога була вкрита слідами босих ступнів — виразних, ясно окреслених ступнів, тільки вдвоє менших розміром за звичайні.
— Холмсе! — прохрипів я. — Це ж дитина брала участь у цьому жахливому злочині.
Холмс уже опанував себе.
— Це вразило було й мене, — сказав він, — але кінець-кінцем в цьому нема нічого надприродного. Пам'ять підвела мене. Я мусив був передбачати таке. Ну, тут нам більше нема чого робити. Ходім униз!
— Що ж ви думаєте про відбитки ноги? — із зацікавленням спитав я, коли ми знов спустилися в кімнату.
— Спробуйте проаналізувати дані сами, — одповів він трохи нетерпляче. — Ви знаєте мою методу. Скористайтесь нею. Порівняти ваші висновки з моїми буде дуже повчально.
— Жодна з моїх теорій не відповідає цілком фактам.
— Незабаром усе стане вам зрозуміло, — заспокоїв Холмс. — Ну, тут ніби-то нема вже нічого інтересного, а проте роздивімось.
Він витяг із кешені лупу й сантиметр і, ставши навколішки, вилазив по всій кімнаті, до всього придивляючись, виміряючи та порівнюючи. Його довгий ніс мало
