Переслідувані від нас злочинці вибрали надзвичайно покручену путь, імовірно — щоб заплутати сліди. Вони ніколи не йшли головною вулицею, якщо поруч була якась менша, і, дійшовши до Кенінгтон Лейна, звернули в лівий бік — на Бонд-Стріт і Майлстріт. На розі останньої й Лицарської площі Тобі спинився й почав бігати сюди й туди, спустивши одне вухо й піднявши друге — живий образ песької нерішучости. Потім він став кружляти на місці, подеколи поглядаючи на нас, немов шукав співчуття.
— Що в біса трапилося з собакою? — забурчав Холмс. — Адже не сіли вони в кеба й не полетіли на аеростаті.
— Мабуть, вони стояли тут деякий час? — висловив я гадку.
— А, тепер усе гаразд! Він побіг далі, — тоном полегшення промовив мій компаньон.
Тобі й справді, понюшивши круг себе, раптом прийшов до якогось висновку і, як стріла, кинувся вперед з іще більшою певністю, ніж досі. Слід, здавалося, був надзвичайно виразний, бо Тобі тепер уже не водив носом по землі і поривався звільнитись од свого ретяга. З полиску очей Холмсових я бачив, що ми наближаємося до кінця нашої подорожи.
Дорога йшла вниз до великого тартака Бродрика й Нелсона, якраз ззаду корчми „Під білим орлом“. Тут собака в запалі вихопився з рук і крізь отвір у паркані метнувсь на завод, де працювали вже пильщики, перебіг між двома штабелями дощок і з виглядом переможця скочив на барильце, що стояло на ручному візку. І барильце, і колеса візка були закаляні чорною рідиною, а повітря навкруги дхнуло креозотом.
Ми з Холмсом глянули один на одного і вибухнули невгамованим сміхом.
