— Гаразд, сер. Що ж ви пропонуєте?
— Мені здається, що там, у хащах, сидять людожери й чекають нас собі на сніданок, — сказав лорд Джон, вдивляючись у плято. — Перед тим, як збираєшся лізти в казан з окропом, краще вжити всіх застережних заходів. Будемо сподіватися, що там ніякої небезпеки немає, а робити будемо так, ніби вона існує. Меловн і я спустимось зараз униз, заберемо з собою чотири рушниці та візьмемо Гомеса й того іншого. Тоді один з нас переходитиме міст, а решта охоронятиме його своїми рушницями, доки він не пересвідчиться, що й для решти немає там ніякої небезпеки.
Челенджер сидів на пні і аж ричав з нетерплячки, але ми з професором Самерлі погодились, що в таких випадках керівництво мусить перенімати на себе лорд Джон. Тепер уздовж найбільш важкої частини путі висіла линва, і спускатись було значно легше. За годину ми повернулися з ґвинтівками й ловецькими рушницями. Метиси, з наказу лорда Джона, принесли ящик з провізією на випадок, якби наша експедиція затяглася. В кожного з нас у ладівниці було повно патронів.
— Тепер, Челенджере, якщо ви неодмінно хочете бути перший, прошу, — сказав лорд Джон, коли всі готування закінчено.
— Дуже дякую вам за ласкавий дозвіл, — одповів сердитий професор, що не визнавав ніякого авторитету. — Коли вже ви так люб'язно дозволите, я, звичайно, скористаюся з нагоди бути першим, хто ступить у цю країну.
Челенджер з сокирою за плечима сів верхи на стовбур і, пересуваючись по ньому, небавки опинився на противному боці. Звівшись на рівні ноги, він почав вимахувати зброєю.
— Нарешті! — гукав Челенджер. — Нарешті!
