За його вказівками я зробив на дереві зарубок, щоб воно падало в бажаному нам напрямкові. Верхів'я його з природи хилилося в бік плята, і це полекшувало нашу задачу. Після того ми з лордом Джоном почережно ставали до роботи, і менше ніж за годину, глухо кректячи, бук завалився й заховав своє гілля в хащах противного берега безодні. Одрубаний кінець стовбура покотився до краю площадки, і одну жахливу мить ми думали, що все пропало. Проте, похитавшися трохи, він ліг на кільки дюймів од краю площадки й спинився. У нас був міст до невідомого.
Ми всі мовчки вклонилися професорові Челенджерові, що й собі скинув капелюха й віддав низький поклін кожному з нас.
— Я хочу перший ступити на незнану землю, — сказав він. — Цікавий сюжет для якоїсь історичної картини в майбутньому.
І він наблизився до мосту, аж тут лорд Джон схопив його за комір.
— Любий товаришу, — рішуче заявив лорд, — цього я не можу дозволити.
— Не можете дозволити, сер? — голова відхилилася назад, а борода випнулась наперед.
— Коли справа торкається науки, я завжди корюся вам, бо ви — людина вчена. А ви, потрапивши до мого департаменту, мусите слухатись мене.
— Вашого департаменту, сер?
— В кожного з нас свій фах. Я тут — салдат. Ми піднімаємось завойовувати невідому країну, де на кожному кроці можна спіткати ворога. Кидатись туди наосліп тільки тому, що вам бракує розважливости й терпіння, по-моєму, не слід.
Зауваження було занадто серйозне, і зневажати його не випадало. Челенджер похитав головою й знизав плечима.
