одною рукою стовбур дерева й нахилився над безоднею. Десь далеко внизу стояли й дивились на нас маненькі фігурки наших слуг.
— Це, безсумнівно, дуже цікаво, — почув я позад себе різкий голос професора Самерлі.
Я обернувся й побачив, що він з великим інтересом розглядає дерево, за яке я тримався. Його рівна кора і невеличкі, жилкуваті листки нагадали мені щось знайоме.
— Та це ж бук! — скрикнув я.
— Правильно, — ствердив Самерлі. — Наш земляк у цій далекій країні.
— Не тільки земляк, дорогий мій сер, — сказав Челенджер, — ба навіть — дозвольте порадувати вас — наш спільник. Цей бук урятує нас.
— А! — здогадався лорд Джон, — міст.
— Достеменна правда, друзі мої, — міст. Не дурно ж минулої ночі я витратив цілу годину й клопотав собі голову нашим безпорадним становищем. Пригадую, я мав якось нагоду зауважити нашому юному другові, що старий Челенджер почуває себе найкраще, коли його припруть до стінки. А минулої ночі всіх нас загнало в тісний кут. Розум у сполученні з енергією завжди дає гарні наслідки. Треба було перекинути міст через провалля. Маєте міст.
Ідея, справді, була блискуча. Дерево мало добрі шістьдесят футів заввишки, і якби воно впало так, як нам хотілося, перейти через провалля буде не важко. Підіймаючись на скелю, Челенджер узяв з собою сокиру. Тепер він зняв її з плеча й передав мені.
— У нашого юного друга єсть і м'язи, і витривалість, — промовив він. — Думаю, в цій справі він буде корисний як ніхто інший. Прошу лише обмежити ваші поривання й робити тільки те, що я вам казатиму.
