їм пакунок з їстивним, і ми в такий спосіб поповнили свої запаси. Тепер, навіть якби ми й не поновляли його, харчу нам вистачить принаймні на тиждень. Потім Замбо спустився на землю, приніс ще два пакунки з патронами та різними речами й приставив їх нам за допомогою тої ж таки линви. Було вже поночі, коли він зліз зі скелі, запевнивши нас, що затримає індіян до завтрашнього ранку.
Першу ніч нашого життя на пляті я перебув, писавши вам цього листа при світлі свічки, що ледве блимає в лихтарі.
Ми розташувалися на самому краї плята, повечерявши й наситивши спрагу двома пляшками аполінариса, що були в ящику з провізією. Нам конче потрібно розшукати води, але сьогоднішніх пригод задосить навіть для лорда Джона, і нікому з нас не охота робити перший крок у невідоме. Ми уникаємо розводити вогонь і подавати хоч би один зайвий звук.
Завтра (або вірніш — сьогодні, бо, коли я пишу ці рядки, вже займається на світ) ми розпочинаємо досліджувати цю дивну країну. Коли спроможуся написати знову — якщо я взагалі буду ще колись писати — не знаю. Бачу, індіяни ще на місці, і певний, що наш незрадний Замбо прилізе по листа на скелю. Хочу вірити, ви його одержите.
Що більше я думаю, то безнадійнішим здається мені наше становище. Не уявляю собі, як можемо ми повернутися. Якби ще коло краю плята росло високе дерево, можна було б обернути його на міст, але поблизу дерев немає. Тягти ж величезний стовбур не стане навіть об'єднаних наших сил. Линва занадто коротка, щоб спуститись по ній. Ні, наше становище — безнадійне, абсолютно безнадійне.
