Але насамперед треба було порозумітись із нашим вірним негром, що стояв уже на скелі з бляшанками какао та бісквітів. З провізії, що була в таборі, ми звеліли йому залишити собі запаса на два місяці, а решту віддати індіянам як винагороду за їхню роботу в нас і за доставу листа до Амазонки. За кільки годин ми бачили, як вони низкою йшли по рівнині, кожен з пакунком на голові. Замбо перейшов до нашого намету й залишився там як наш єдиний зв'язок із околишнім світом.
Тепер треба було рішати, що робити далі. Свою постоянку серед отруєних кліщами кущів ми перенесли на невеличку галявину, облямовану високими деревами. Посередині її лежало кільки пласких каменів, неподалеку була криниця чудової води. Там ми й розташувалися, там і обговорювали плани перших наших дій у незнаному краї. Серед листя над нами виспівували птахи — один з них якось дуже дивно стогнав, — але інших, крім їхніх співів, ознак життя ніде не помічалося.
Перш за все ми з'ясували наші запаси, щоб знати, чи надовго їх стане. Те, що ми принесли з собою, разом із тим, що передав Замбо, забезпечувало нас у цілком достатній мірі. Найголовніше — як вважати на небезпеку, що чигала на нас, — ми мали чотири ґвинтівки з тисячею триста патронів до них, мисливську рушницю й коло ста п'ятдесяти патронів великого калібру. Їстивного вистачило б на кілька тижнів; був чималий запас тютюну та деяке наукове приладдя, як от прозорна труба й добрий польовий бінокль. Всі ці речі ми поскладали на галяві, а потім сокирами та ножами позрубували багато колючих кущів і зробили з них огорожу ярдів у п'ятнадцять в прогоні. Це мала бути наша тимчасова штаб-кватиря, наш притулок про випадок якоїсь несподіваної небезпеки й сховище наших запасів. Назвали ми її Форт Челенджера.
