— Перший плід наших дослідів, — навчально промовив Челенджер своїм низьким голосом. — Мусимо визначити його тільки як Ixodes Maloni. На мою думку, мій юний друже, залишити своє ім'я в невмирущих аналах зоології варто такої невеличкої неприємности, як укус кліща. На нещастя, ви своїми пучками розчавили цей чудовий екземпляр саме тоді, як він смоктав вашу кров.
— У, мерзенна гадина! — скрикнув я.
Професор Челенджер, протестуючи, підвів угору свої товсті брови і, щоб заспокоїти мене, поклав мені на плече руку.
— Мусите виховувати в себе науковий погляд на природу й незалежний розум ученого, — сказав він. — Для людини з філософічною вдачею — як у мене, наприклад — кліщ з його лянцетуватим хоботком і розтягливим шлунком — такий же досконалий витвір природи як павич або північне сяйво. Мені просто боляче слухати, що ви так зневажливо говорите за бідну комаху. Проте, я не маю сумніву, що, бувши уважні, ми знайдемо ще кільки штук їх.
— Який же там може бути сумнів, — похмуро погодився Самерлі, — коли один кліщ оце тільки-но просмикнувся за комір вашої сорочки?
Челенджер заревів як бик, схопився з місця й почав несамовито драти на собі комірчик і сорочку, аби якнайшвидче скинути їх. Самерлі і я реготалися так, що ледве могли допомагати йому. Нарешті нам пощастило заголити його могутній тулуб (п'ятдесят чотири пальці на обмах). Все тіло Челенджерове було вкрито чорним волоссям, і з хащів його ми витягли зайшлого кліща раніш, як він устиг укусити професора. Але круг нас аж кишіло цих жахливих створінь, і ми мусили забиратися звідти.
