мною книгу, де мова мовилась про істоти, що живилися б левами та тиграми так, як кіт у нас живиться мишвою. Що, як вони водяться й у лісах Країни Мепла Вайта?
Так уже, певно, судилося, що того ж таки ранку — першого для нас у цій країні — ми зазнали ще одної дивної пригоди. На саму згадку про неї я й досі здригаюся. Коли галявина з ігуанодонами здаватиметься нам, як каже лорд Джон, сном, то болото птеродактилів назавжди залишиться нашим кошмаром. Дозвольте ж розповісти вам, що саме трапилося.
Ми повагом ішли лісом, то чекаючи на лорда Джона, що переняв на себе ролю розвідучого, то дожидаючись наших професорів, які на кожному кроці спинялися й, захоплено вигукуючи, милувалися квіткою або комахою, що, здавалося їм, належала до нової, незнаної відмини. Зробивши милі зо три і ввесь час не кидаючись правого берегу ручайця, ми знову опинилися на широкій прогалині. Геть засіяна камінням і облямована вітроломом, вона закінчувалась хаотичним нагромадженням скель. Ледве посуваючись серед каміння та хмизу, що подеколи сягав нам до грудей, ми почули якісь дивні низькі звуки — чи то ґелґотання, чи то сичання, — що виповнювали повітря й виходили, видно, звідкись поблизу від нас. Лорд Джон, піднісши руку, звелів нам спинитися, а сам бережно пішов до купи скель. Ми бачили, як він видряпався на прискалок і, глянувши в середину, зробив рух крайнього подиву. Потім він ніби забув про нас, очевидно, захоплений тим, що бачив, і нарешті поманив нас до себе, піднісши на знак перестороги одну руку. З його поведінки я зрозумів, що на нас чекало якесь інтересне й разом із тим небезпечне видовисько.
Ставши поруч із ним, ми й собі зазирнули поверх скелі. Перед нами був колодязь — імовірно, колишній
