ляще мого нікчемного заступника. Моє становище відмінне від вашого, професоре Челенджере, бо, скільки мені відомо, на вас ніколи не покладалося відповідальних обов'язків вихователя майбутніх учених.
— Цілком правильно, — одмовив Челенджер. — Я завжди вважав за зайву жертву клопотати якимись дрібницями мозок, здатний до великого. Ось чому я відхиляв усі пропозиції прийняти посаду викладача.
— Які, наприклад? — єхидно звідався Самерлі, та лорд Джон поквапився змінити тему розмови.
— Мушу признатись, — сказав він, — що я зовсім не хочу їхати до Лондону, доки не обізнаюся трохи більше з цією місцевістю.
— Не міг би й я повернутись тепер до своєї редакції і дивитись у обличчя нашого старого Мек-Ардла, — підтримав лорда я. (Ви, сподіваюся, не сердитиметеся на мене за надто вільне поводження з вашим ім'ям, сер). — Він ніколи не подарує мені, якщо я привезу такий незакінчений звіт. А до того ж, нам нема чого й сперечатися, раз ми однаково видобутись звідси не можемо.
— Наш юний друг надолужує своє неуцтво просвітками примітивної здорової думки, — схвалив мене Челенджер. — Інтереси його жалюгідної професії нас не обходять, але він цілком розумно зауважує, що спуститись з плята — нам несила. Значить, не варто й витрачати енергію на такі розмови.
— Я вважаю за витрату енергії всяку іншу роботу, — пробурчав Самерлі з-за своєї люльки. — Дозвольте нагадати вам, що ми прибули сюди з спеціяльного доручення, данного нам Лондонським Зоологічним інститутом. Ми мали перевірити деякі твердження професора Челенджера. Ці твердження, мушу відверто визнати, ми тепер поділяємо. Своє безпосереднє завдання ми
