мене лежала прогалина ігуанодонів, а трохи далі впадало в око болото з птеродактилями. По той бік озера плято мало зовсім інший вигляд. На краю плята височили базальтові скелі не менші як у двісті футів заввишки. Узбіччя їх поросло лісом. Упродовж підніжжя цього червонуватого кряжу, на невеличкій відстані від землі, я в прозорну трубу вгледів якісь чорні дірки — на мою думку, входи до печер. Коло одної з них блищало щось біле, але що саме — я не розібрав. Я сидів і зарисовував місцевість, доки не стало так темно, що не видко було деталів. Тоді я спустився до своїх компаньйонів. Вони нетерпляче чекали на мене. На цей раз я був герой дня. То була моя власна ідея. Я сам її здійснив і приніс їм плана, що позбавляв нас багатомісячного блукання серед невідомої небезпеки. Кожен із них урочисто стиснув мені руку. Проте, перед тим, як стати до обговорення подробиць моєї мапи, я розповів їм про зустріч на дереві з людиною-мавпою.
— Вона ввесь час була там, — сказав я.
— Звідки ви це знаєте? — спитав лорд Джон.
— Мене ні на хвилину не покидало почуття, що якась ворожа сила зорить на нас. Я навіть казав вам про це, професоре Челенджере.
— Наш юний друг, справді, говорив мені щось подібне, — ствердив той. — З-поміж нас він один, завдяки своїй чулій кельтській вдачі, здатний на такі тонкі почування.
— Вся теорія телепатії… — почав був Самерлі, набиваючи свою люльку.
— Занадто складна, щоб її тепер обговорювати, — рішучим тоном закінчив за нього Челенджер. — Скажіть мені, — з виглядом єпіскопа, що по неділях напучує в церкві свою паству, удався він до мене, — не помітили ви часом, чи може та тварина щільно притиснути свій великий палець до долоні?
