З'явлення цієї людини-мавпи так зворушило мене, що на хвилину я завагався й не знав, чи лізти далі, чи спуститися та розповісти товаришам про цей дивний трапунок. Та я сп'явся вже так високо, що мені стало соромно повертатися, не виконавши своєї задачі.
Перечекавши чималий час, віддихавши й набравшися мужности, я знову подрався вгору. Одного разу моя нога потрапила на трухлявий сук, і я повиснув на руках, але зрештою лізти було не важко. Листя круг мене поволі рідшало, і з вітру, що дув мені в обличчя, я зрозумів, що видряпався вже понад верховини решти дерев. Проте, я поклав не роздивлятись навколо, доки не добудуся до найвищого, приступного пункту, і ліз, не спиняючись. Аж ось гілка, на яку я сперся, підігнулася під моєю вагою. Тоді я вмостився якнайзручніш у найближчій розвилині й замилувався чарівним краєвидом, що розстелився переді мною.
Сонце стояло вже на вечірньому прузі, але повітря було надзвичайно чисте та прозоре, і я бачив усе плято. Воно, здавалося, мало овальну форму. Ширина овалу дорівнювала приблизно двадцятьом, а довжина — тридцятьом милям. Контури поверхні нагадували неглибокий таріль. Боки його положисто спускалися до дна й утворювали в самому центрі плята озеро миль на десять в обводі. Береги озера зеленіли оситнягом, а золота проти вечірнього сонця поверхня його рябіла жовтуватими плямами — піскуватими мілинами та косами. На піску лежали якісь темні предмети, завеликі для алігаторів і задовгі для човнів. В прозорну трубу я ясно бачив, що то живі істоти, але які саме — добрати не міг.
З того боку плята, де були ми, на п'ять-шість миль у напрямі до центрального озера, простягався ліс з кількома галявинами в ньому. Просто під ногами в
