вище починалося рясне, дуже зручне, щоб лазити, гілля. За хвилину я видряпався так високо, що стратив з очей землю й бачив під ногами саме листя. Тут і там траплялися на моїм шляху перепони, один раз я заплутався в стеблі якоїсь повзучої рослини, в цілому посувався досить швидко, і невдовзі ледве чув уже гримкий голос Челенджерів. Та дерево було величезне, і, задираючи голову, я не бачив над собою ніякого просвітку. На одній з гілок мою увагу притяг до себе кущуватий наростень, що його я взяв за чужоїда. Зазирнувши за його, я з переляку та здивування за малим не дав сторчака.
На мене, на відстані фута-двох од моєї голови, дивилося обличчя. Власник його ховався ззаду паразита і визирнув з-за нього водночас зо мною. То було обличчя людини; в усякому разі воно мало більше людського ніж я бачив коли на мавп'ячім обличчі. Було воно довгасте, майже біле, засіяне бородавками, плесконосе, з випнутою наперед спідньою щелепою і з смужкою цупкого волосся під підборіддям. З-під буйних, насупуватих брів по-звірячому блищали люті очі, а коли тварина, роззявивши рота, проричала нібито якесь закляття, в роті в неї я помитів криві, гострі як у пса, зуби. Одну мить в її злісних очах я читав загрозу й ненависть, але вираз цей зараз же заступив вираз безкрайнього жаху. Хряснуло суччя, перед очима мені майнуло волохате, рожеве, наче в свині, тіло, і тварина зникла у вирі гілок та листків, що обсипали мене.
— У чім там справа? — згукнув Рокстон. — 3 вами, сподіваюся, не трапилося нічого поганого.
— Бачили ви її, — скрикнув я, обхопивши обіруч гілку, і серце мені калатало немов у пропасниці.
— Ми чули якийсь шум і думали, що ви послизнулися. А що там таке?
