— Гаразд, — мовив Челенджер. — Я, признаюся, і сам буду спокійніший, коли наші лондонські приятелі знатимуть про наслідки нашої експедиції. Як виборсатися звідси, я ще собі не уявляю. Але не було жодної задачі, що її мій вигадливий мозок не спромігся б рішити. Обіцяю, що від завтрашнього дня я всі свої розумові здібності віддам розв'язанню цієї проблеми.
На це ми погодилися і, запаливши свічку, заходились обробляти накреслену мною мапу. Кожна деталь, що її я спостеріг із своєї дозірної вежі, знайшла собі місце на мапі.
— А як назовемо ми це? — олівець Челенджерів спинився на великій білій плямі озера.
— Чого б оце вам не скористатись з нагоди та не увічнити ваше ім'я? — з властивою йому ущипливістю спитав Самерлі.
— Запевняю вас, сер, що потомки пам'ятатимуть і шануватимуть мене з багатьох інших причин, — сухо відповів Челенджер. — Лише неукам потрібні ріки та гори, щоб було з чим зв'язати своє ім'я. Я таких пам'ятників не потребую.
Самерлі, двозначно посміхаючись, хотів був учинити новий напад, але лорд Джон поспішився втрутитись в їхню розмову.
— Це вам, мій голубе, належить право охристити озеро, — сказав він. — Ви побачили його перший і, чорт побирай, якби вам заманулося назвати його озеро Меловна, ніхто з нас не буде заперечувати.
— Ні в якім разі, — ствердив Челенджер. — Нехай наш юний друг прибере йому назву сам.
— Тоді, — мушу признатись, я почервонів, — нехай воно буде озеро Ґледіс.
— Чи не здається вам, що „Центральне озеро“ було б показовіш? — зауважив Самерлі.
